Анатолій МОКРЕНКО,

народний артист, професор, лауреат Національної премії ім.Т.Шевченка, уродженець смт Терни

БУНТ ПЕТРА ШЕЛЕСТА

         Сьогоднішній патріарх українського письменництва Олекса Якович Ющенко розказував мені недавно, як десь на початку 70-х років минулого століття, здається, після з`їзду письменників України, відбулася така собі прогулянка пароплавом по Дніпру великої групи письменників разом з першим секретарем ЦК КПУ Петром Юхимовичем Шелестом, і як той у розмові з ними ділився планами – мовляв, треба якомога скоріше звести меморіал українському козацтву на Хортиці. Як відомо, це йому не вдалося, хоча розроблявся вже навіть проект такого меморіалу з оприлюдненням його ідей. Разом з його тоді ж виданою книжкою «Україна наша радянська», сповнені не лише тривіального тоді радянського, а й українського патріотизму, що було тоді, як знаємо, криміналом, це привело до гострого невдоволення Москви і жорсткої опали: Петро Юхимович опинився в засланні у Москві без права повернення на Україну. Його московські посади вже нічого не значили, бо були лише камуфляжем справжнього смислу акції-розправи з партійним високопосадовцем, не до кінця зламаним імперією. Так він там і помер, зневажений, а доля його так нагадує долю гетьмана Петра Дорошенка, геніального кінорежисера Олександра Довженка тощо, чиї могили і досі плачуть там за Україною.

Пригадується його останнє інтерв`ю у «Комсомольськой правде», де він зізнається: « Політика – брудна справа, що змушує бути нещирим». І за цим його висловом стоїть надто багато неоднозначного у його діяльності. З одного боку, значна фігура радянського тоталітаризму та імперської системи, з іншого – патріот України, що, безперечно, вболівав за її долю, проти національного приниження, зросійщення, подавлення українського духу. З відомих нині матеріалів знаємо і про те, що це був єдиний партійний керівник великої радянської республіки, який мав мужність відстоювати перед Москвою її економічні інтереси.

Звичайно ж, постать протирічна. Однак її фінал і оте згадане висловлювання надто багато пояснюють. Можливо та й напевно, хтось знає більше. Але все ж таки бунт Шелеста – БУВ. І навіть я особисто у якійсь мірі був його свідком. Хай хоча б у певному аспекті, який і досі, навіть на п`ятнадцятому році незалежності України, залишається гострим для великої європейської нації – українства.

Перше,що пам`ятаю, і ,що мене подивувало своєю прямотою, це промова П.Ю.Шелеста на З`їзді письменників України (головою СПУ тоді був Олесь  Терентійович Гончар), яку я прочитав у газеті «Радянська Україна». У ній, зокрема, наголошувалося, що в українських сім`ях діти повинні говорити українською мовою, тобто, іншими словами, опиратися русифікації, зберігати національну ідентичність, і цим повинні опікуватися батьки. Саме це мені запам`яталося, мабуть, тому, що мовне роздвоєння батьків і дітей в українських сім`ях мене тоді особливо хвилювало, бо, маючи малих дітей тут, у Києві, я напружено шукав способу, як захистити їх українську домашню мову від російської мови дитячого садочка та школи. Врешті домашня наша мова лишилася українською, діти, а нині й онуки, знають її досконало, але це завжди коштувало мені душевних мук. Тим зрозумілішим був мені мовний бунт Петра Юхимовича, якому я був свідком не лише подивованим, а просто враженим.

Влітку 1972 року відзначалося 50-річчя радянської влади в Грузії. У Тбілісі планувалося помпезне відзначення цієї дати, і всі радянські республіки надсилали туди свої делегації для участі у святкуванні. Я тоді був солістом Державної опери, заслуженим артистом, і довідавшись, що удостоєний честі бути членом такої делегації від України, навіть здивувався, бо на той час, як правило,у таких чи подібних заходах брали участь більш заслужені мої колеги. У всякому разі, одного ранку делегація мала вилетіти до Тбілісі, і лише на аеродромі у Борисполі я дізнався, що нас так мало – всього шестеро: голова делегації – П.Ю.Шелест та члени делегації – секретар Дніпропетровського обкому партії Ватченко, президент Академії наук Патон, двічі Герой Соціалістичної праці шахтар Стрельченко, голова колгоспу «Грузія» з Вінничини та я. Серед усіх єдиним моїм знайомим був Іван Стрельченко, з іншими стрічався вперше.

У переобладнаному салоні літака ми розсілися навколо круглого столу, і тут я зауважив, що ми не самі: з нами ще летіли дружина Петра Юхимовича Іраїда Павлівна з онуком Петею та дружина Щербицького Рада Гаврилівна. Злетіли. Звичайно, вся компанія говорить російською мовою, не кажучи вже про жінок. Шелест говорить підкреслено українською, ніби цього не помічаючи. Перезнайомилися.

- Свєто! – гукає він стюардесу.

- Я вас слухаю, Петре Юхимовичу.

- Давай.

Приносить Свєта, красива молода жінка, на тарелі товсте «в долоню» сало, горілку, вино, цукерки, хліб – і ніяких делікатесів. Випили по чарці за щасливий політ. Точиться розмова про те, про се, про що можуть говорити незнайомі або мало знайомі люди. Петро Юхимович вперто говорить українською. Патон та я докидаємо слова також українською (хоча я, звісно, більше слухав), всі інші – російською, окрім ще Свєти - стюардеси. Більше говорить хазяїн. Про різне. Але все більше про своє рідне село на Харківщині, про батракування, тобто такий собі екскурс в дитинство та молодість… Ось уже під нами й гори біліють вершинами: Кавказ!

У Кавказ я залюблений давно – ще з часів  страшної окупації в своєму селі, коли на холодній печі при каганці кілька разів за окупацію я, 8-літній, перечитав «Кобзаря» і коли особливо чомусь закарбувалася в пам`яті тема «Кавказ». Може, тому, що «за горами гори хмарою повиті, засіяні горем, кров`ю политі», як тоді було і у нас… Ну а пізніше були короткочасні заняття альпінізмом у Сванетії, а ще пізніше – два літа на кавказькому високогір`ї у геологічній розвідці… Багато згадувалося.

Святкування у Тбілісі було дійсно помпезне. Моєю метою є нині не його описання, хоча дещо справило на мене особливе враження. Ну от хоча б те, що на великій демонстрації люди несли не портрети численних членів Політбюро ЦК КПРС, а портрети… грузинських видатних письменників, артистів, вчених, чого ніколи не було у нас.         Були, звичайно, портрети Леніна і Сталіна, хоча більше – Сталіна – і це зрозуміло: Джугашвілі.

Зрозумів я, нарешті, і для чого я був включений до делегації: Петро Юхимович надзвичайно любив українські народні пісні. Були у нас в Грузії у ці дні численні зустрічі з інтелігенцією, робітниками. І там уже російською Петро Юхимович, виступаючи, підводив: от, мовляв, у нашій делегації є співак, так от він заспіває нам українську народну пісню. Я піднімався і співав без усякого супроводу музичного якусь українську пісню. Пам`ятаю, як на заключному пишному бенкеті на прийомі всіх делегацій на чолі з Брежнєвим повертається до мене Петро Юхимович і каже тихенько:

- Треба б заспівати…

(Хоча там виступали виключно грузинські артисти, жодного з інших республік!).

- А що ж заспівати? – питаю.

- Та українську народну… але, щоб усі її знали, - шепоче, бо поруч Брежнєв сидить.

- Треба подумати. (Думаю). Може, «Дивлюсь я на небо»? Наче ж дуже відома.

- От добре! Підходить. Давайте.

Ну і знову, мовляв, в українській делегації є співак і так далі. Я співав, а в цей час, слухаючи пісню, плакала дружина тодішнього першого секретаря Грузії Мжаванадзе – українка, з якою той одружився колись давно, ще відбуваючи службу в армії на Україні. Виявляється, це була її улюблена пісня.

Вразило мене тоді і те, що завжди, пригощаючи нашу делегацію у багатьох цікавих місцях у горах, куратор нашої делегації – міністр харчової промисловості Грузії Хуродзе кожного разу починав застілля одним і тим же тостом з чудесним грузинським акцентом:

- Дарагіе друз`я! Пасматрітє в акно: ета наша прєкрасная Грузія. За Грузію!!!

На той час ми, українці, були так залякані жупелом «українського буржуазного націоналізму», що така національна «сміливість» у присутності партійних верхів видавалася просто неймовірною, адже це йшло так урозтіч з обов`язковими титульними тостами про партію та Радянський Союз.

Ну і ще був я вражений сентиментальністю Брежнєва на одному з унікальних у моєму житті застіль, де возсідали лише Брежнєв та всі перші (і тільки!) секретарі ЦК всіх союзних республік. І туди мене потягнув Шелест! І справа ж не в мені особисто, а в його любові до нашої пісні. Звичайно, довелося мені співати і, як завжди, без супроводу. Але вражений я був, як Брежнєв розчулено витирав сльозу, слухаючи старовинний російський романс «Калитка» у виконанні Нані Брегвадзе (окрім нас, там ще був ілюзіоніст Акопян), а потім, до речі, непогано читав напам`ять поезії Єсеніна, так само розчулюючись: очевидно, то був його улюблений поет.

Про ще один нюанс цього несподіваного для мене застілля мушу сказати. Говорив в основному таки «дорогой Леонід Ілліч», і, я б сказав, досить зверхньо щодо своїх підлеглих колег, які дружно, один перед одним демонстрували своє захоплення патроном та свою вторинність васалів. Окрім Шелеста. Він сидів з незалежним виглядом, підперши кулаком голену голову, якій бракувало, за тодішньою моєю фантазією, лише чуба Тараса Бульби. Я сидів за ним і таємно був гордий його поведінкою, що демонструвала власну гідність. 

Та ще більше я був вражений самим Петром Юхимовичем, коли ми вже відлітали з Тбілісі. Знову розсідаємося в літаку, за круглим столом. І знову:

- Свєто, давай…

І тут Свєта раптом заговорила… російською. Дуж-ж-же строго глянув на неї Шелест. Поклав спокійно важкого кулака на стіл і при всьому не дуже українському товаристві, відчеканюючи кожен склад, похмуро прорік:

- Щоб я це чув в останній раз…

- Ой, пробачте, Петре Юхимовичу, - залепетала злякана Свєта, - це я багато говорила російською в Тбілісі з друзями та знайомими… Пробачте…

Не варто коментувати цього епізоду. Він красномовний. «У відстороненні Шелеста від влади, - стверджує очевидне і колишня партійна функціонерка Тамара Главак, - відіграла роль і жорстка українізація, що проводилася за його вказівкою. В 1965 році мене, тоді секретаря ЦК комсомолу України, зобов`язали виступати перед комсомольським активом Криму українською мовою». Очевидно, було в діяльності партійного та державного діяча Петра Юхимовича Шелеста і біле, і чорне. Щось він робив поза власною волею і власними переконаннями, а в чомусь прагнув бути сам собою. «Політика змушує бути нещирим»… Зробити те, де був щирим, не дали. Заховали його щирість у землі московській. Та забувати про неї не варто, як не забуваємо ми Петра Дорошенка та Олександра Довженка. Різний був їх час, різні долі і, звичайно ж, не рівноцінні. Та однаковим був їх кінець, а це багато значить,бо пояснює головне у їхніх стремліннях і чим була для них Україна.